«Чорнобиль – скільки в цьому слові горя, / Страждань та гірко виплаканих сліз» – ці поетичні рядки Валентини Харченко сповна відображають болючий слід, який лишила Чорнобильська трагедія у свідомості всіх, кого вона так чи інакше торкнулася.  

Тема Чорнобильської катастрофи та її наслідків знайшла своє втілення в численних художніх творах, насамперед, поетичних. Частина з них з’явилася невдовзі після аварії. Інші – через роки і навіть десятиліття.

У фонді бібліотеки КНУТКіТ імені І. Карпенка-Карого. представлено понад три десятки таких творів. Це поезії Володимира Вакулича, Юрія Гудзя, Наталі Дзюбенко-Мейс, Івана Драча, Ліни Костенко, Віктора Лінника, Миколи Луківа, Тамари Мельниченко, Лесі Оленівської, Бориса Олійника, Атени Пашко, Дмитра Павличка, Наталки Поклад, Ганни Світличної, Віктора Соколова, Юрія Тарнавського, Валентини Харченко, Володимира Шовкошитного, Тетяни Яковенко, Ярослава Яроша. Пропонуємо тематичну добірку поетичних творів про Чорнобиль з фондів книгозбірні.

Вічна материнська елегія

Назустріч Учні Сина.

Під руки – та в кабіну.

Знов дивна ця людина!

– Мене пізнав, Сину?

– Чого тікаєш, Мамо?

Тож мусимо ловити,

І скажу просто й прямо:

Мене не обдурити!

Тебе візьму я в Город

До внуків помирати.

Сказала йому гордо:

– Я – невмируща мати!

Дивилися солдати,

Як плачуть генерали,

І знов стара до хати

Чимдуж чимчикувала.

Де бусол і криниця,

Де кіт її й корова

І де усе, що сниться

Без слова, лихослова.

Пройшла усі сторожі,

Минула всі обвали.

Палали її рожі,

Як півні – генерали.

Було все мов на лезі,

Якому все стинали,

І квітку прямо в цезій

Поцілувала Мати.

Все плакало на сонці,

Не хтіло помирати,

І квітку прямо в стронцій

Поцілувала Мати.

Страшний калейдоскоп

Страшний калейдоскоп:
в цю мить десь хтось загинув.
В цю мить. В цю саму мить.
У кожну із хвилин.
Розбився корабель.
Горять Галапагоси.
І сходить над Дніпром
гірка зоря-полин.
Десь вибух. Десь вулкан.
Руйновище. Загладь.
Хтось цілиться. Хтось впав.
Хтось просить: «Не стріляй!»
Не знає вже казок Шехерезада.
Над Рейном не співає Лореляй.
Летить комета. Бавиться дитя.
Цвітуть обличчя, острахом не стерті.
Благословенна кожна мить життя
На цих всесвітніх косовицях смерті!

* * *

ЧОРНОБИЛЬ-2

Ліси хриплять застуджено, як бронхи.

У Зоні тиша. Тиша гробова.

Лиш мілітарним привидом епохи

«Чорнобиль-2» над лісом проплива.

Фантом, кістяк, антена дальніх стежень,

він прихопив ті сосни під пахви.

Там спить їжак. їжак узимку лежень.

І ніч іде з ліхтариком сови.

Там мох скубе косулька ще не вбита.

У пнях живуть древлянські ще боги.

Там все друкує ратички й копита

і вишиває хрестиком сніги.

Але, ліси розсунувши плечима,

фантом іде, куди його не ждуть.

І тільки села мертвими очима

його у далеч тоскно проведуть.

Йому не треба кленів і акацій,

ні голосів, ні мальви на тину.

Вже навіть ржавим залишком локацій

він може думать тільки про війну.

Не ясні зорі і не тихі води.

На всі ліси нікого і ніде.

А він стоїть. Він цар Антиприроди.

І на вітрах антенами гуде.

ДОЩ У ЗОНІ ЧОРНОБИЛЯ

Дно  річки  вистеляють  блискавки,
Метаються  в  повітрі  ластівки,
Громи  стрясають  луни-перелуни,
Сріблясто  напинає  на  вітрах,
І  чорні  хмари  навівають  страх.

Куди  не  глянеш  –  все  мов  нереальне:
Стоїть  край  шляху  дерево  печальне,
Гудуть  дроти  високовольтних  ліній,
Чорніє  човен  між  розквітлих  лілій,
Лежить  село,  неначе  на  картині,
Біліючи  хатами  по  долині.

А  в  тім  селі  ні  голосу,  ні  звуку,
І  вікна  випромінюють  розпуку.
І  двері  навхрест  дошками  забиті,
І  журавлі  криничні  сумовиті,
І  тихий  сад  біля  старої  школи,
І  дітям  в  ній  не  вчитися  ніколи.

Навколо  пустка  і  печаль  біблійна,
Навколо  смерть,  незрима  і  повільна,
Чортополохом  обрій  заростає,
Зело  і  квіти  стронцій  роз’їдає,
І  час  пересипається  пісками
На  полі,  що  шуміло  колосками.

А  по  ночах,  трагічне  і  фатальне,
На  землю  ллється  світло  асторальне,
І  фантастично-сіре  мерехтіння
Породжує  примарливе  видіння
Людей,  які  від  наглої  біди
Пішли  із  цього  краю  назавжди.

Поволі  слід  за  ними  заростає,
І  дощ  свинцевий  землю  засіває,
І  дно  ріки  встеляють  блискавки,
І,  розметавши  крила,  ластівки
Ширяють  на  чорнобильських  вітрах,
І  чорні  хмари  навівають  страх.

Леся Оленівська

Чорнобильське літо

Софіє! Богдане! Із-під копита
Втікає майдан.
Хто залишиться з вами?
А син маленький так тихо пита:
– Куди це ми їдемо, мамо?
Не знаю. Мовчу. Темнота. Сліпота.
Розстріляні хмари, і сонце з громами.
А син мене знову і знову пита:
– До кого ми їдемо, мамо?
У київським небі здригнувся літак.
Немов до Дніпра – до віконець – губами
Малі серденята не в такт і не так
Забились.
– Ми більш не повернемось, мамо?

Юрій Тарнавський

Радіоактивний Київ ІІ

Ясніє
Чумацький шлях,
скриплять
мажі сузір’їв,
тягнучись
у майбутнє,
лисніє
старий Дніпро,
мов лисий Шевченко,
думаючи про минуле,
не грайте,
хлопці, в м’яча
на пісках
між верболозами,
бо сполохаєте
тіла
зі своїх душ —
скоро
Україна
буде білий кістяк
603.700 км2 розміром,
приїжджатимуть
жиди з Америки
оплакувати
своє коріння —
o, holy mother,
Russia —
курво
українських міст !